Магістрантка кафедри психології факультету історичної та соціально-психологічної освіти Університету Григорія Сковороди в Переяславі Олена Вакуленко виборола першість у конкурсі «Сакральний оберіг душі» на базі Лозівського фахового коледжу мистецтв. Нині розповідає пресслужбі університету про «вишивану» історію свого роду, власний шлях до вишивання, участь та перемогу в конкурсі.
На початку моєї розповіді про маленьку історію, але з великим символічним значенням, що тягнеться як традиція в моїй сім’ї в моєму роду в голові зринають невмирущі рядки, написані ще у далекому 1964 році світочем українського слова Дмитром Павличком – «Два кольори мої, два кольори, / Оба на полотні, в душі моїй оба, / Два кольори мої, два кольори: / Червоне — то любов, а чорне — то журба…».
Не секрет, що вишивка це ДНК нації. У більшості з нас, певно, була бодай одна бабуся яка вміла вишивати. Хрестиком, чи гладдю з-під її рук зринали узори на полотні. Хрестик до хрестика наші пращури прикрашали свій одяг та побутові речі.
Любов до вишивання мені привила мама. З малечку пам’ятаю те, як вона, вишиваючи рушники, давала нам з сестричкою прошити рядочки, стовпчики чи, навіть, зашити квітку. Звісно, дитячу руку було видно неозброєним оком, але ж як то було цінно. Та й робота отримувала певну унікальність, бо над нею працювали аж три пари рук. Дві з них – дитячі.
Першою свідомою і великою роботою вже для мене самої, у шкільні роки, була ікона Богородиці з Ісусиком. Бачила як мама з бабусею вишивали та підбирали ниточки, а тому й сама вирішила включитися у творчість.
Наразі вишивка має для мене сакральне значення. На мій погляд, це ремесло яке передається з покоління в покоління, так би мовити, «по ниточці». За спогадами моєї мами в нашому роду, з безпереревністю цієї традиції, вишивали усі. Щаслива бути продовжувачкою традиції, яка дарує радість, має духовне значення і поєднує мене з моїми предками.
І от якось я розповіла про це своє захоплення своїй кураторці, кандидату психологічних наук, доценту кафедри психології факультету історичної і соціально-психологічної освіти Світлані Герасіній, а вона, навзаєм, розповіла мені про свою знайому Галину Перець яка має орден «Берегині України» за особистий внесок в розвиток України і є засновницею конкурсу «Сакральний оберіг душі» на базі Лозівського фахового коледжу мистецтв, до якого мені запропонували долучитися. Презентувала на конкурсі свою крайню роботу яка не лише має сакральне значення, певні захисні символи, а й вишивалася під час дії режиму «світломаскування» в перші місяці війни – чи то в коридорі без вікон, чи в кімнаті для прання де теж бракне світла.
Вишиту сукню, яка має свій символ і певне значення для мене, я подарувала мамі чоловіка. До слова, вона пам’ятає як її родина жила в скруті і її мама вишивала і продавала роботи, щоб хоч якось жити. Гірко те, що майже нічого не залишилося в спадок, після тих недоспаних ночей і вишивки при свічечці.
Відверто кажучи я, навіть, не очікувала як одного ранку отримала дзвіночок від пані Галини, яка повідомила мені що мою роботу визнали найкращою з поміж багатьох інших.
Я вдячна своїй мамі за любов до вишивки, терпіння, і натхнення. Світлані Вікторівні, яка допомогла віднайти такий конкурс та Галині Федорівні за особистий вклад в розвиток культурної спадщини України.
Як відбувався конкурс можна переглянути тут:
Пресцентр кафедри психології