Він завжди з нами: до третіх роковин пам’яті невтомного вартового української нації Ярослава Потапенка

Соціально-психологічний факультет > Новини факультету > Він завжди з нами: до третіх роковин пам’яті невтомного вартового української нації Ярослава Потапенка

Вже ніколи не затреться, і не випаде з моєї пам’яті той болючий ранок, 14 січня 2016 року, коли серед хвилинної, зловіщої, тиші і короткочасних схлипувань, на тому кінці телефонного дроту, від однокурсниці, пролунало оте  «Потапенка нема… Ярослава Олександровича», що стало однією з новин, що, в різний час, робили найглибші порізи в моїй душі. Його втрата, без зайвого пафосу слів, розколола моє життя на «до» та «після», адже і до цього дня я не зустрічав, особисто, Українця більш великого в розмаїтій правильності своїх думок та багатогранній широті своєї діяльності. Навіть сьогодні мені, чомусь, вкрай важко дається написання цих рядків, а ще більше – вимушеність говорити про цю людину у минулому часі… Але сказати треба, поза як минуло три роки від настання цієї незагоюваної втрати для мене, нашого університету, всього нашого міста та держави. Та і Ярослав Олександрович, одного разу, сказав мені «Ви, Максиме, як людина творча – людина творча, можете сказати щось метафоричне», а підводити Наставника не можна.

З Ярославом Потапенком нас тісно познайомила вогняна зима 2013-14 років, коли всі ми з Вами були живими очевидцями та безпосередніми  учасниками подій Революції Гідності, що понесли за собою низку невтішних але таких потрібних, для остаточного утвердження молодої української Незалежності, подій та явищ. На прикрість, тоді мені, на відміну від деяких моїх сьогоднішніх друзів та колег, з різних причин, забракло духу безпосередньо стояти пліч-о-пліч з Ярославом Олександровичем по один бік барикад в моменти важливих та переломних для української історії днів та ночей, та, з іншого боку, на мою долю, в силу історичного моменту, теж випало чимало різноманітних цікавих та суттєвих суспільно-політичних атракцій, завдяки яким мені вдалось ближче пізнати цю Людину, пересвідчитись в правильності її думок та рішучості дій, попри те, що, на той момент, Він ще не вів у мене лекцій чи практичних занять. Я ніколи не забуду ті мудрі Народні віче в центрі Переяслава, що завжди були багатими на глибокі промови Ярослава Олександровича, що, здавалося, були здатними розбудити навіть самі приспані серця переяславців.

Переконливість у словах, впевненість та чоловіча рішучість у діях, надійність у справах – всі ці риси вирізняли Ярослава Потапенка з-поміж когорти інших людей якісного штибу, яких, за всю свою багатолітню історію, виплекала переяславська земля. Він дійсно був моральним авторитетом для свідомої частини містян, своїх колег, і чи не найбільше – для всіх поколінь власних студентів, що навіть після закінчення університету не розривали з ним зв’язків, що, для всіх, був і залишиться чимось більшим ніж просто тандем «викладач-студент». До нього йшли за розрадою та порадою і знали, що неодмінно отримають її. Його завжди вистачало для всіх, і раптом його не стало…

Не піддаються моєму забуттю і ті безпосередні протестні дії задля встановлення істинної справедливості у нашому місті, непоодинокі виїзди та пікети в столиці проти недобитків режиму регіоналів, інші різноманітні суспільно-політичні події, які впродовж кількох пост-майданних років ми переживали разом з Ярославом Олександровичем . А як не згадати весну 2014 року, коли з ініціативи Ярослава Потапенка у місті було сформовано формацію «Самооборона Переяславщини», що складалась з небайдужих містян та парубоцького студентства. Країну лихоманило, тому вкрай важливо було зберегти законність та порядок в нашому місті. Окремі історії із тих часів навіть варті окремої книги, яка, переконаний, колись таки побачить світ. Всім нам тоді випала доля пізнати переяславське життя таким як воно є, без прикрас і, подекуди, цензури. На наших очах і за нашої участі несправедливість ставала справедливістю. Поклавши руку на серце, я та багато моїх товаришів сумуємо за тими світлими часами, і дуже хотіли б зараз, хоч на один вечір, вийти на вечірнє патрулювання Переяслава. Але на жаль, час невблаганний, та і більшість людей які ще вчора були поряд об’єднані спільною позицією та спільними справами, з різних причин, нині, розкидані по всій країні. Аналізуючи мій, поки, нетривалий життєвий шлях, я констатую, що багато важливих і доленосних знайомств у моєму житті не відбулися б без свідомої чи підсвідомої участі у цьому процесі Ярослава Олександровича, вже навіть після закінчення його земного шляху. Він був і лишається тим магнітом що поєднував навіть самих непоєднуваних між собою людей.

Саме Ярослав Потапенко був рушійною силою започаткування у Переяславі-Хмельницькому, в силу загарбницьких дій московитів в Криму та на Сході нашої країни, навесні 2014 року, волонтерської ініціативи «Серця Переяславщини», що починаючи від Революції Гідності і закінчуючи сьогоднішнім днем, так чи інакше, проводить титанічну працю по забезпеченню всім найнеобхіднішим земляків-переяславців, що навіть просто зараз перебувають на східному рубежі, і роблять все можливе і навіть часто неможливе задля того, аби завтра війна не постукала вже безпосередньо в наші двері.

А ще я постійно згадую такі завжди нетипові і чи не найцікавіші в цілому світі заняття, які проводив Ярослав Олександрович. То не були сухі академічні лекції чи практичні, позаяк Наставник завжди вважав, що теоретичний матеріал завжди можна прочитати в підручниках, а в, відведені розкладом, години доречно говорити про те, що Україна і світ переживає просто в цей момент. На викладацький стіл завжди лягали номери кваліфіковано-якісної української періодики, численні змістовні монографії, напередодні спільно обиралась тема майбутньої розмови. Зустрічі проходили у форматі бесід-обговорень, на які ми готували ті самі, знайомі абсолютно всім студентам Ярослава Олександровича, творчі роботи чи не найрізноманітнішої тематики: «Україна: дві абівалентності», «Російська пропаганда у комічному вияві (написати власний випуск російських новин)», «Коли порох відсирів…», «Причини тотальної маргіналізації молоді» – ось лише кілька тем, що пригадуються мені як творчі завдання, нотатки з яких і досі зберігаються в моїх зошитах з його предметів, і без написання яких я навряд чи був би тим, ким я є зараз. Аналітичне мислення, український погляд на світ, людиноцентризм, важливість історичної пам’яті про своє минуле, побудова планів на майбутнє, і саме головне – активна особиста суспільно-політична участь кожного викладача та студента в житті України. На цих засадах він виховував своїх студентів, зокрема політологів. Саме на таких позиціях він стояв у спілкуванні зі своїми колегами. Всім нам, очевидно, було б цікаво дізнатися, що сказав би Ярослав Олександрович сьогодні про все що відбувається з нашою країною і світом. Ті, хто знав його особисто, та розділяв його позиції, напевно, приблизно, уявляють загальні концепції його відповідей на ці питання. Але, на прикрість, нам вже ніколи не почути цього з уст Ярослава, тим більш в такій гострій та правдивій подачі в якій міг сказати лише він.

Пам’ять про Ярослава Олександровича та результати його земного шляху отримують продовження у його дітях, поширенні його численних праць та монографій, науковій та спортивній школі яку він заклав. Він завжди з нами у назві перейменованої вулиці та Літературному товаристві, заснованому його студентами та названому в його честь. Його незримий погляд та присутність відчувається у кожній нашій дії та кожному слові, які ми вчиняємо та промовляємо, мимовільно, згадуючи про Ярослава Олександровича. Його очі так само проникливо дивляться на нас з фотографій, з граніту на його могилі.

Важко пояснити, чому доля та Бог так несправедливо забрали його від нас у самому розквіті сил та можливостей, в той суспільно-політичний час коли його фізична присутність була б такою бажаною і потрібною. Кажуть, Бог дає осилити кожній людині рівно стільки, скільки вона спроможна на своєму життєвому шляху. Певно, на небі Богові теж потрібні молоді і вольові вартові української нації, інакше як пояснити, чому вже третій рік на душі так порожньо та страшенно самотньо без нього…

Ярославе Олександровичу, нещодавно до одного з місцевих автобусів зайшов високий коротко стрижений чоловік у спортивному одязі та зі схожим профілем обличчя. Я вкотре подумав, що то зайшли Ви. І хоч вже три роки, фізично, ми не можемо зустрітися з Вами ні в громадському транспорті, ні в місті, ні в коридорах нашої сковородинівської альма-матер я, як і решта ваших студентів, колег та друзів, знаю, що в часи найбільших радостей та найглибших розчарувань Ви завжди десь поруч з нами. Ми безмежно цінуємо Вас та пишаємось тим, що доля дала нам унікальну змогу жити та спілкуватися з Вами в один час історичного поступу української нації.

Згадаймо в цей день добрим словом та щирою молитвою невтомного земного та небесного вартового української нації та її інтересів, передаваймо з покоління в покоління його мудрі наукові та публіцистичні заповіді, звіряймося з його прикладом у своїх державотворчих та житейських справах. Будьмо гідними продовжувачами праведної справи, яку розпочали кращі сини нашої Батьківщини!

 Максим Левченко,
студент, однодумець, побратим

Leave a Reply

Категорії